Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Пробив час твого блаженства, – повідав голос згори, – прикрий свою голизну!

Тут на мене чудесно вдяглася ця сорочка, найзапашнішими ароматами просякнута.

– Говорить до тебе Азаель, – просторікував той же голос. – Азаель, скрізь, на всіх твоїх стежках товариш. Земля, по якій дибаєш, свята, місце спочинку славетних мучеників аж до загального воскресіння тіл.

Відтак заяснів на вітру пломінчик застиглої блискавки, який, поступово пересуваючись, указував мені дорогу. Брами самі відімкнулися… Проминув – першу, другу, третю – де ногою ступав, а де плазував на животі. Скніла на споді глуха тиша, зяяло пітьмою моторошне провалля в понурому зблиску каганців. Я чув лише власний віддих і крок, вражаючий набубнявілим відлунням. Кругом повстали мертві картини, один лише мій промінчик висвітлював путь, посувався просто мене, стрибаючи то над головою, то спадаючи попід ноги, а я то спускався у прірву, то дряпався вгору. Щодалі кріпло морозне повітря, допоки на якомусь округлому, облямованому статуями пляці не взялося на лід.

Здавалося, німі обличчя статуй втупили у мене гнівливі погляди і похмурі мармизи. Я знайшов зачинену браму що іскрила, мов кришталева…

Тут Лічигріш закуняв собі, і далі Доброгаст щось сам до себе крізь сон мимрив, аж поки хтось із них, пчихнувши, не сполохав свого Морфея, повертаючи до тями сусіду.

– Брама була з льоду, мій блискавковий вогник наскрізь пройшов її. Я втрапив до якогось гробівця, де серед незліченних кадильниць, пахтіючих димом, стояли троє небожителів. Один мав клобук на голові, другий чамару на плечах, третій різки у руці.

Здаля пролунав голос Азаеля:

– Бери з голови Авраама магічний ковпак, з плечей Соломона – плащ мудрости, а з рук Мойсея чудотворні різки.

Так, це були саме вони… Стривай, не розчулюйся! Я повернувся до числа мертвих, утім, Азаель витяг мене звідтам, вклавши до вух такі слова:

– Відмерло в тобі все, що було смертного, так само очищений твій дух, що у змиг ока злинув до найвищого Емпіру із крихкої тілесного оболонки крізь цілий стовп повітря між небом і землею, котрий вам, людям, передвічну Господню славу заслоняє… Рушай!

Крізь руїни, звалища, крізь вузькі покручені галереї, де нахильці, де рачки, де плазом я дерся… Отож, урешті зірвався сторч головою в бездонне провалля, але не долетівши, знову став на рівні ноги. Незліченні шкельця якогось неосяжного потрощеного свічада зблискували, розсипані по землі.

– Бери одне з них, – заволав Азаель. – У ньому уздриш минуле й прийдешнє…

– Зрозуміло! – кивнув Лічигріш, показуючи, що він дошолопав, в якому то дзеркальці Ангелька щось кумедне вгледіла…

– Підведися, – прорік Азаель, ставши обіч мене у постаті молодцюватого ангела, – продовжив Доброгаст. – І оглядай того, хто колись цілковито обіймав сіє свічадо. Рівного йому не повстане вже відвіку!

Зі стежки на стежину, блукаючи тисячами заплутаних шляхів, спостеріг я в заглибині скелі древнього старця, згорбленого над книгою.

– Удар чолом перед слугою Божим, – заволав Азаель, – перед великим пророком Даниїлом, який у вогненному п'єці горів, а не згорів, у льосі з левами сидів і досидів, знав, що золото – ще не срібло, срібло не мідь, залізо не глина. Візьми з його рук сю книгу… Вклади під пахву…

Умить застогнав якийсь вихор, і я понісся і понісся, сам не відаючи, якою силою. Здавалося мені, що з провалля здіймаюся вгору. Обдивився, аж стою на роздоріжжі. Геть безтямним, керував мною Азаель: від себе, до себе, від себе – аж до твоїх воріт…

Замовк Доброгаст. Лічигріш замислився. Запала така тиша, наче хто маку посіяв.

Бідна Ангелька, відтоді, як встала з-за столу, затулившись дірчастою серветкою, не показалася більше на світ. Легше повідати, чого не робила, аніж що робила сама у коморі… Не читала вже, певно, французького роману.

– Ох, підказує мені Азаель, – гукнув Доброгаст до Лічи-гроша. – Зараз, в ту хвилю чорт власне до Ангельки приступається… Шарпає її між світом і кляштором. Час на поміч. Ходімо. Ти, богомольцю, падай хрестом і невтомно підтримуй нас гарячими молитвами, аж поки не дам знати, що вона здолала спокусу.

Пророк і гадки не мав якимсь там щиглем в ніс збити свого супротивника: поважно гартувався на бій. Видобув із кишені продовгасту фляшечку, відвернувся трохи вбік, нібито пити…

«І що воно за фляшечка? – помислив собі старий. – Звідки? Чому він про неї ані словом не прохопився?…»

– Це еліксир вічного життя, – озвався Доброгаст. – Азаель спустив мені його з хмар, коли я вже був торкнувся п'ятами земної тверди. Нищить усенькі хвороби, тамує вовчий апетит, відживлює серце, гартує мужність, хоронить від ран; одна крапля продовжує життя на десять літ, слід зуживати його не більше, ніж по п'ять краплин, бо лише по п'ять прибуває.

Глянув на нього Лічигріш так благально, аж Доброгаст мусив перепрошувати, що його не частує: мовляв, якщо людина скуштує того трунку, реєстр його днів, згори призначених, заплутається… Лічигріш благав дати хоч понюхати… Не заміряв іще підступу: одначе той легко займається, хто стоїть близько вогню. Оце і Єва гадала, що тільки жадає яблука, і сама не відала, що чинила, коли замість до носа потягла його до писка. От і Лічигріш без вагань ликнув кілька краплин, утім, розмисливши, мовляв, байдуже: чи за одну ноги висіти, а чи за дві – і перехляв дозу. Варто було бачити пророка тієї миті! Цілий зайнявся полум'ям, наче огненна купина, наїжився, зубами заскреготав, зірвався, видер фляшку Кара тут же за злочином дибала… Лічигріш, ані мрукнувши, склепив повіки, хитнув головою, захилитався і впав безтямний під ноги Доброгаста, а той раз, і другий, і третій його копнувши, відійшов, куди мав відійти.

Оце, як коли Палисвіт[26] скрутив собі в'язи, упавши з сонячного воза, і темна ніч, денну пору поглинувши, на цілу добу світ укрила, так достоту й Лічигріш, падаючи, свічки перекинув і загасив, і в покої у нього споночіло.

Від світання до заходу товклася челядь за дверима і попід темними вікнами. Уже не знали, що й думати – чого б оце їхній пан так довго на світ не виходить. Уже радилися, а чи виважувати двері, а чи послати по слюсаря, аж тут Доброгаст, завітавши, вхопився за двері – і вони хитнулися, шарпнув – і отворилися.

Лежав Лічигріш, як небіжчик на землі, і коли Доброгаст його уперше прутом оперезав, не виявив жодних проявів життя, за другим разом трохи яйкнув, і лише за третім ледь здригнувся, допіру за четвертим перевалився з боку на бік, а за п'ятим, сьомим, восьмим, десятим на відчайдушне волання Доброгаста:

– Вставай!